Целібат, т. зв. «безшлюб'я» духовенства, відоме у сх. і зах. християнстві. У принципі це добровільний акт, високо цінений, що став суттєвою ознакою монашого життя. Згодом аскетичні ідеали взяли верх у Зах. Кат. Церкві, і переконання в несполучності подружжя й активного душпастирства поширилося на Зах. і Сх. Проте, спроба Нікейського собору (325) заборонити одруженим свящ. залишатись у подружньому стані після рукоположення була відкинута.

Практику Сх. Церков у цій справі визначив собор у Трулло (692); свящ., диякони і піддиякони можуть продовжувати своє подружнє життя, в яке вони вступили перед висвяченням. Чоловіки, що, повдовівши, одружилися вдруге або розведені, не можуть бути свящ., а свящ. чи диякони не можуть одружитися вдруге після смерти своєї дружини. Собор у Трулло також затвердив норми для кандидатів на єп.: еп. може бути неодружений або вдівець, коли ж одружений, то мусить назавжди розійтися зі своєю дружиною.

Це законодавство було в силі, коли християнство прийшло в Україну. Свящ. були перев. одружені, а єп. обирали з-поміж монашого духовенства, хоч нерідко вдівці ставали єп. після складання монаших обітів. Цієї канонічної норми в Укр. Правос. Церкві дотримуються й тепер.

Коли на основі Берестейської унії (1596) укр. і білор. ієрархії з'єдналися з Рим. Церквою, еп. були свідомі, що Рим може увести Ц. і в їхній Церкві, тому вони домагалися схвалення одруженого духовенства, що його й одержали від папи Климента VIII в буллі „Magnus Dominus", в якій сказано: «священичі подружжя залишаються недоторканими, за винятком двоєженства». Свобода вибору подружнього стану перед рукоположенням залишалася безспірною в Укр. Церкві аж до першої світової війни. Спроба провінційного Синоду у Львові (1891) встановити обов'язковий Ц., до якого ставилися прихильно папські представники, не мала успіху. Конференція трьох єп. Гал. митрополії 1919 врешті схвалила Ц. Однак митр. А. Шептицький, не бажаючи порушити акт Берестейської унії, розумів цей крок як надання переваги добровільному Ц. Він залишив половину місць у семінарії для одружених кандидатів. Два ін. єп. (Г. Хомишин 1929 та Й. Коциловський 1924) не пішли слідами його заходів і відмовилися висвячувати одружених кандидатів. Три ін. єпархії (Мукачів, Пряшів і Крижевці) також не наполягали на обов'язковому Ц.

Інакше розвинулася ситуація в діяспорі: у ЗДА, Канаді, Бразілії й Арґентіні, де укр. кат. скупчення почали творитися в 1880 -- 90-их pp. і великі громади іміґрантів з Галичини і Закарпаття селилися назавжди. Циркуляр Конгрегації поширення віри від 1. 10. 1890, звернений до укр. єп. Австро-Угорщини, забороняв одруженим свящ. бути душпастирями своїх земляків в Америці. Цю пересторогу повторювано кілька разів, хоч їй не завжди підпорядковувалися. Більшість свящ., що поселилися в ЗДА, були одружені і привезли з собою своїх жінок і дітей. Ті, що прибули до Канади й Бразілії, були здебільша монахами.

Опозиція Риму до одруженого духовенства під впливом місц. ієрархії латинського обряду, призвела до того, що багато свящ. і вірних перейшли до Рос, Правос. Церкви. Папський декрет „Cum episcopo" 17. 8. 1914, що встановлював окрему укр. гр.-кат. юрисдикцію в ЗДА, не згадував про заборону одруженого духовенства. Однак вона була відновлена 1929 з рішучою вимогою її дотримуватися. Це призвело до розколу закарп. екзархату в Пітсбурзі, коли бл. 100 000 вірних відокремилися й створили правос. епархію, пов'язану з Константинопільським патріярхом.

З новим напливом іміґрантів із Зах. Европи по другій світовій війні Рим. Курія погодилася з фактом, щоб з ними приїхали одружені свящ. з України. Проте виявилося, що це було виняткове послаблення, бо заборону висвячувати одружених кандидатів або запрошувати їх з Европи для українців у Півн. і Півд. Америці та Австралії повторювано кілька разів у 1970-их pp. Толеровано, однак, і дозволено виконувати душпастирські обов'язки тим свящ., що були висвячені в Европі і виеміґрували до ЗДА або Канади. Рим. Курія поширює закон Ц. і на укр. католиків у Зах. Европі, а нещодавно і в Польщі. Українці в Галичині, Закарпатті, Чехо-Словаччині і Юґославії цій забороні не підлягають.

Світський рух українців католиків, як також свящ. з Т-ва св. Андрея відстоюють перед Ватиканом одружене духовенство, хоч і без великого успіху.

Література: Мартинюк П. Євангельська рада безженности, а священство -- у сх. і зах. Церкві та укр. Жовква 1929; Bilaniuk P. „Celibacy and Eastern Tradition" in Celibacy: The Necessary Option. Нью-Йорк 1968; Pospishil V. Compulsory Celibacy for the Eastern Catholics in the Americas. Торонто 1977; Ґерич Ю. Проблема целібату на Львівському провінційному Синоді (1891). Зб. на пошану В. Орелецького, вид. УВУ. Мюнхен 1982.

Література

• Енциклопедія українознавства

Релігія | Християнство

Celibat | Cølibat | Zölibat | Αγαμία (θρησκευτική) | Celibacy | Celibato | Celibato | Tsölibaat | Selibaatti | Celibato | Celibatas | Celibaat | Sølibat | Celibat | Celibato | Целибат | Celibát | Целибат | Celibat