Росіяни

Росіяни (рос. Русские), найчисленніший східнослов'янський народ. Нараховує біля 137 мільйонів у всьому світі, з них в Російській Федерації - 115 889 000 (2002), в Україні - 8 334 000 (2001), Казахстані - 4 480 000 (1999), Білорусі - 1 200 000. Розмовляють російською мовою.

Етнографічні групи

За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О.О. Шахматовим, О.І.Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б.М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на дві чи три великі діалектні групи: північна окаюча, та південна акаюча з посереднім між ними говором Москви. Розмежування між ними проходить по лінії Псков—Тверь—Москва—Нижній Новгород. Урал та Сибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі великоруські народності, між якими розвинулася ще й третя (середньовеликоруська) — з культурним і політичним центром -- Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. також Російська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась.

Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка менших етнічних груп:

Помори — на узбережжях Білого і Баренцового морів;
Козаки — в басейнах річок Дон, Кубань, Урал, та у Сибіру;
Мещера — на півночі Рязанської області;
Молокани — на північному Кавказі;
Семейські — на Забайкаллі;
А також: липовани, камчадали, марковці, сибіряки.

Історія

Етноніми

Українська назва від -- Росія (Росіа), грецької форми "Русь". Самоназва — «русские» наприкінці XIII ст. розповсюджується на північно-східних землях поряд з топонімом "Русь", витісняючи місцеві земельні назви. На відміну від етноніма субстантива "русини" (порівн. "литвини", "мордвини", "волошини" та ін.), назва "Руські" спочатку було атрибутивом, що означало належність людини до "руського" князя чи руської землі, та згодом перетворилося на субстантив.

У ХІV ст. константинопольським патріархатом були введені терміни Велика та Мала Росія, за аналогією з термінами "Мала Греція" та "Велика Греція", під "Малою Росією" розуміли метрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під "Великою Росією" — північні руські землі. Відтак, значно пізніше, розповсюджується прийнята у державному діловодстві Росії у 18—19 ст. форма "великоросіяни", "великороси", на відміну від "малоросіян", "малоросів" - українців. Під такою назвою росіяни відомі в російській, українській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19 — 20 ст. В українській, польській та інших слов'янських мовах прийнята для Росіян також назва "москалі" (або "москвитини" від Московія, Москва).

Етногенеза

Расово-етнічний склад і національний характер росіян визначені їх етногенезою, основні питання якої ще не вирішені. В антропологічіній будові росіян радянські дослідники виділяли 12 обл. расових типів, висловлюючи гіпотезу, що в їх основі лежить одна загальна расова будова, яка сягає ще ранньонеолітичної або мезолітичної доби.

В «Історії України-Руси» М. Грушевський висунув тезу, що «початком формування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов'янських народів — великоросів» була новгородсько-кривицька та кривицько-вятська колонізація, яка, «асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом... заховала в нім вповні слов. нац. тип». Намічений М. Грушевським історичний процес постання росіян, як народу, ствердили зрештою ще раніше російські історики С. Соловйов та В. Ключевський, а пізніше зокрема радянський істоірик М. Покровський (та його школа) в тезі про велику відсоткову участь угрофінського елементу в постанні російського народу. На чисто слов'янському субстраті зформувалися тільки нащадки ільменських словенів — росіяни Новгорода і його земель і нащадки вихідців з Київської Русі — російської Суздальщини. Згідно з здогадом В. Ляпунова і Ф. Філіна, Ростовсько-Суздальська область була заселена в добу Київської Руси окремим слов'янським племенем, назва якого не збереглася.

Не заперечуючи тези, що етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів і вятичів, частково угро-фінські племена — меря, мурома, весь та ін., офіційна радянська наука висунула в 1930-их pp. концепцію спільного походження трьох сх.-слов. народів — російського, українського й білоруського, які, мовляв, складали колись «єдину древньоруську (чи «руську») народність», а формування тих народів з цієї народности почалося щойно після розпаду Київської Русі. Ця концепція була стверджена в офіц. урядово-партійній тезі, що «єдиний русский народ», «далекий предок рос., укр. і білор, націй», утворився вже в 10 — 11 вв., але процес його формування був перерваний пізнішими іст. умовами (зокрема монголо-тат. навалою), в наслідок яких згодом, у 14 — 15 вв., сформувалися три окремі «братні» народності: великоруська, українська й білоруська. За цією концепцією, російська (великоруська) народність склалася щойно в 14 — 15 ст. в р-ні Великого Новгорода і Волго-Окського межиріччя з центром у Володимирі на Клязьмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об'єднання навколо неї всієї Північної і Північно-Східної Русі, тобто Московщини.

Расові (антропологічні і психо-фізичні) елементи, природно-географічні та історичні умови визначили етнічну і національну відмінність росіян від інших східно-слов'янських народів. М. Костомаров у «Двох руських народностях» («Основа», 1861) стверджував, що росіяни відрізняються від українців своїм зовнішнім виглядом, одягом, поведінкою, домашнім побутом, звичаями й обрядами, як і господарською технікою.

Розселеня

Ядром рос. етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — В. Моск. князівство; на поч. 16 в. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півн.) на яких 1 млн км2, а кількість Р. — на 5 — 6 млн (?). Натомість вона не зазнавала більших змін на зах. — з теперішніми естонцями й латишами і на півд. зах. — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і В. Князівства Лит. та Речі Посполитої (див. стор. 2585).

Р. постійно колонізували північ і суцільно заселили півд. частину тайґи, а уздовж рік, зокрема Півн. Двини дійшли до Білого м. (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на зах. і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій пол. 16 і особливо в 17 в. Р. колонізували Сер. Надволжя й Урал і витиснули місц. досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй кол. території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4%), а ін. народи живуть щоправда компактніше, але Р. в їхніх автономних респ. становлять від 40 до 47%. Також з поч. 16 в. розпочалася рос. колонізація степ. Центр.-Чорноморського району (у 16 — 17 в. Р. заселили у ньому територію бл. 300 000 км2), і в пол.. 17 в. зіткнулися тут з укр. колонізаційною хвилею. Заселення Р. Дол. Поволжя припадає на 17 і 18 ст. (на ньому рос. уряд у 18 в. поселив нім. і укр. колоністів), Передкавказзя — на другу пол. 18 і гол. 19 в.; і тут Р. зустрілися з укр. колонізацією. Заселення Зах. Сибіру Р. почалося з кін. 17 в. (на поч. 18 в. у Зах. Сибіру жило бл. 300 000 P., перев. в півд. смузі тайґи), пізніше воно поширилося на сх. Сибір, у другій пол. 19 вна Далекий Сх. і Сер. Азію; в колонізації Степу і Далекого Сх. (Зелений Клин) з кін. 19 в. брали інтенсивну участь й українці. З місц. населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР).

Разом з тим постійно збільшувалася рос. етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км2 на поч. 16 в. до 2,6 млн на поч. 20 в. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість P.: з бл. 5 млн на поч. 16 в. до 12 — 13 млн на поч. 18 в. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонац. племен призвели до постання окраїнних груп рос. населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо рос. держ. центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Сер. Кадволжі, Уралі, в Карелії та (рос.-укр.) на сх. Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км2).

Переписи населення

1897 р.
Кількість Росіян відома за даними перепису 1897. За ним на території всієї Російської Імперії жило 55,8 млн росіян, у тому числі у 50 европейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) -- 48,6 млн, на Кавказі -- 1,8 млн, в Азії -- 5,0 млн;

У 50 европейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без Прибалтики, України й Білоруси та Астраханської Уфімської й Казанської губерній)

Фактично число Росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини і українців північної Чернігівщини).

- Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:

{| border="1" cellpadding="2" cellspacing="0" Рік росіяни українці білоруси 1897 55,8 (63,3) 26,4 (29,9) 6,0 (6,8) 1914 79,0 (63,0) 40,0 (30,0) 9,0 (7,0) 1926 79.0 (62,5) 40 — 41 (31,0) 8,5 (6,5) 1959 115,6 (70,3)* 40,0 (24,5)** 8,5 (5,2) 1970 130,4 (71,0)* 43,3 (23,7)** 9,7 (5,8)

-* ч. і % надто високі;

-** ч. і % надто низькі.

1926 р.
За радянським переписом 1926 р., кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3% у 1897 до 18,2% у 1926.

Цей нормальний розвиток кількости P., простору їхньої етнічної території та пропорції до ін. народів СССР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з поч. 1930-их pp. через зміну нац. політики КПСС . Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх нац. прав українців, що живуть поза межами УССР, постійне переселювання Р. на території ін. народів при одночасному (перев. примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фіз. нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількости Р. коштом ін. народів та поширення їхньої нац. території.

По другій світовій війні Р. заселили Сх. Пруссію (Калінінградська обл.) і півд.-сх. Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною рос. етнічної території стали кол. білор. Смоленщина і укр. півн. Чернігівщина, простори кол. нім. коловій на Надволжі, більшість Карели.

Значно посунений процес русифікації кол. укр. частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн), Кубані й Сх. Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0.25 млн), укр. колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької обл.), півн. Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі сов. перепису, але безперечним фактом є перетворення укр. Пограничних земель на складову частину рос. етнічної території.

Тепер можна рахувати рос. етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км2 (з мішаними на 3,4 млн), а рос. етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км2). Разом з тим збільшується пєреселювання Р. до Азії (з 18,2, всіх Р. у 1926 до 22,3% у 1970) та їхній відсоток у ін. ССР, АССР і Авт. Обл. з 13,1% у 1926 до 26,5% у 1970 (у тому ч. в УССР з 8,1% до 19,4%; у надбалтицьких респ. з 0,3% до 19,0%).

- В наслідок цих процесів безупинно зростає в СССР кількість Р. (у млн і — у дужках — у % всього населення СССР; для порівняння кількість українців):

{| border="1" cellpadding="2" cellspacing="0" Рік росіяни українці 1926 78,7 (46,6) 38,8 (22,8) 1959 114,1 (54,8) 37,2 (17,8) 1970 129,0 (53,5) 40,8 (16,9)

1959 — 70
Зменшення відсотка P. в СССР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Сер. Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0%) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з Р.

Фактично приріст P., a разом з тим зменшення українців було менше, бо сов. статистика — невірна. На ділі кількість осіб укр. походження в СССР на яких 10 млн (?) вища, кількість Р. відповідно нижча.

- Значно вищою, ніж кількість Р. за національністю є кількість осіб, які подали рос. мову як свою рідну. За сов. статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):

{| border="1" cellpadding="2" cellspacing="0" Рік росіяни українці 1926 85,0 (50,2) 35,2 (20,6) 1959 124,1 (59,5) 33,2 (15,9) 1970 141,8 (58,8) 35,4 (14,7)

Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5% не-росіян подало рос. мову як рідну (серед українців — 14,3%, білорусів — 19,0%, євреїв — 79%).

Див. також

Література

Енциклопедія українознавства
Костомаров М. Две русские народности. ж. Основа, март. П. 1861;
Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей. Журнал Министерства Народного Просвещения, апрель 1899;
Грушевський М. Історія України-Руси. т. 1, друге вид. К. 1913 (передрук у Нью-Йорку 1954);
Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927;
Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім'ю слов. мов і їх взаємне споріднення. Прага 1927;
Державин Н. Происхождение русского народа. М. 1944;
Мавродин В. Образование єдиного русского государства. П. 1951;
Історія Укр. РСР. т. І. К. 1953;
Вопросы формирования русской народности и нации. М. — Л. 1958;
Курінний П. Советські концепції походження великоруської народности та «руської» нації. Наук. Записки УВУ, ч. 7. Мюнхен 1963;
Народы Європейской части СССР, т. І. М. 1964;
Рыбаков Б. Первые века русской истории. М. 1964;
Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східньо-слов. націй. ЗНТШ, т. 178. Нью-Йорк — Париж 1964;
Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. М. 1965;
Русские. Историко-этнографический атлас. М. 1967;
Брайчевський М. Походження Русі. К. 1968;
Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русскал историческая лексикология. М. 1968.
Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. П. 1972.

Народи світу | Слов'яни

Gourt Home::Gourt :: Росіяни